Ну як же без мімішних історій про котиків

Мій ранок починається досить кумедно.... Після склянки води з лимоном я беру синю мотузочку з намальованими на ньому лапками цуцика і відправляюся на прогулянку зі своєю домашньою улюбленицею. Цю святкову мотузочку я вдягаю на.... кицьку. І синій колір її очей дуже доречний до такого аксесуару небесного відтінку. Вона, як досвідчений слідопит, обнюхує усі територію біля дому і нарешті, знаходить кілька травинок, якими вона розпочинає свій сніданок. Потім ми разом робимо зарядку. При чому її вправи зранку більш енергійні на відміну від моїх. То вона біжить вправо, то вліво, то в кущі преться то на пеньки застрибує. Інколи їй заманеться пошастати попід вікнами сусідів, тому я вище піднімаю ту мотузку, щоб люди розуміли, що я не просто так ходжутут, у вікна заглядую, а вигулюю серйозне волохате створіння. Не має значення, воно там гавкає чи нявкає.

Якщо чесно, то з моєю Фунькою і не страшно вечорами прогулюватись. Вона зовсім не боїться собак. Може й по писку їм кігтями вгамселити. Коли якийсь песик нагло починає її обнюхувати, моя кицька не те, що не лякається, а й демонстративно дозволяє наблизитись писок до писка. Так, наче впевнено муркотить зубастому опонентові: "Ти можеш познайомитись зі мною та з моїм характером так близько, як того захочеш!". Добре, що хоч на підозрілих особистостях бомжакуватого виду я не перевіряла цього "тайського" охоронця.