Забавка вагою... 4 центнери

У дитинстві в мене була дуже мила іграшка...вагою до 4-х центнерів. Велика, добра, симпатична. Для мене - нянька, для усієї сім'ї - відро теплого молока вранці та ввечері. Це була домашня корівка на ім'я Людка. Я не знаю, чим мама її особливим кормила, але її молоко було не просто смачне. а дуже солодке. Та таке ж саме молоко було в усіх "наступних" маминих іграшках, бо - на яблучках, запашній травичці з лугу, що позав городами чи з молодого кукурудзиння.

Думаю, мої онуки будуть писати фантастичні оповідання про сільських корівок. Бо то стане цікавою історією, що була у давнину. А для мене дружба з такою великою цяцькою була наче вчора... ось я йду на тирло (місце, куди після пасовища повертаються корови),комарі кусають за коліна, лікті, а я виглядаю нашу рідненьку Людку. Ондечки вже корови видніються круглими червоними цятками, що стомлено повзуть у напрямку тирла. Вгадую свою по чубчику між ріг, які ніколи не нагиналися, щоб ремегнути людей. Людку можна погладити за той чубчик, але я не ризикую. Череда (стадо корів) слухняно прямує до своїх хазяїнів. З дійок у деяких корів вже потроху біжить молоко - саме свіже, хоч чашку підставляй! Хтось прихопив із собою по кусеню білого хліба, щоб порадувати худобу та й накинути вірьовку на шию. Я хутчіше підбігаю до нашої молочної годувальниці та, обійнявши за високу шию (а дотягнутися непросто), веду її додому без усяких ремінців, мотузка. Але ж і без моєї компанії корівка знає дорогу до свого дому, а я - просто мала, замурзана й обкусана комарами, підстраховка. Згадую, що в неї ще - був колір шерсті такий - трохи світліший від інших корів.

Довго її мама тримала, але ж доля кожної сільської корови відома усім. Це називається - прийшов час її "здати". Тобто відвезти туди, де потім цю годівницю перетворять на ковбасу.

Приїхала машина, корівку завели через поміст на грузову машину й звичним рухом, піднявши задній борт, клацнули щиколдами. Ця велика цяця стояла у кузові і великі краплі сліз котилися по її великій морді з великих, добрих, дуже сумних очей. Мама теж плакала. Я - ні, я просто дивилася і навіть жодного запитання в мене не виникало, лише одне -завдання на той момент життя - запам'ятати ці сльози.

Автор ілюстрації невідомий, але сердечко на морді багато говорить про того, хто це намалював