Історії сімейні. Дідусь та бабуся

По розповідям моєї мами про роки Великої Вітчизняної. Народилася у 1939-му. Через два роки її батько пішов на війну. Через деякий час німці вже "знімали" кімнати по селам України. До хати, де мама жила - теж підселили одного фашиста. На диво доброго чоловіка. Слова поганого бабусі не казав, брав маму на руки та гойдав. Бабуся зрозуміла, що у військового вдома зосталися сім'я та діти. Те заселення взагалі виглядало, як робоче відрядження. Лише белькочуть по-своєму, по німецькому. Можна собі уявити, які тривожні думки були у матері маленької дівчинки, тим більше, що чоловік - боєць радянської армії, був так далеко, що й навряд чи дізнався про такого гостя у своєму дворі. А мама ж на все життя запам'ятала - той дядько фашист мило грався з дитиною та й сумував за своїми дітьми.

Думаю, це дуже важливо оце відчуття дитини, яка зрозуміла таке ставлення до себе, беззахисного маляти. Думки та досвід дорослим заважають інтерпретувати події та навколишнє середовище саме так, які вони є, а не так, як вгадується через призму культурно-інформаційного навантаження. Вважаю, що завдяки цьому епізоду життя, що почула ще в школі, я тоді зрозуміла, що та війна - це воля двох монстрів, що кинули на бійню стільки народів. Вони перевершили усі темні сили, вони здивували самих повелителів темряви.

Згодом батько мамин потрапив у полон, втік, пішки прийшов додому. Побув трохи та й знову подався на священну війну відвойовувати землі у "гітлерівських загарбників". Через деякий час народився брат.

Мамин батько Швирдюк Яків Венедиктович додому так і не повернувся. Пішов у розвідку у складі групи бійців і все... Був круглою сиротою, але зоставив після себе "два корінчика". Моя бабуся Швирдюк Килина Оксентіївна сама виховала дітей, все життя кохала одного чоловіка - Якова. Я малою інколи слухала, як бабуся жалілася, що якби чоловік був живий то і доля б її склалася краще і ніхто б її не обіжав. (Пишу інколи суржиком, бо саме так вона і розмовляла.) Для мене на все життя стало загадкою, як так можливо - прожити з коханим пару років і зостатися до останніх днів йому вірною. Та ще й, не дивлячись на залицяння інших, видних женихів. Що ще добре згадую, що бабуся не любила ходити на 9-е травня на сільське свято Перемоги. Бо починала плакати і хвилюватись. Ми -там віршики розповідали, пісень про війну виспівували. Тю, так то ж давно-давненько була та війна, А ті плити з написами полеглих біля вічного вогню, здається, ще з часів єгипетських пірамід лежали. Так здавалося нам - жовтенятам, а згодом - піонерам соціалістичночної України.

Для бабушки Килі - ті люди під плитами були реальними людьми, що ходили по землі та воювали до повної перемоги, щоб воз'єднатися зі своїми родинами. Для вдови, що була гарною молодицею, ставала літньою жінкою, образ його молодого чоловіка був поряд завжди: коли виховувала дітей, потім - онуків. Живий, молодий, найгарніший, єдиний і коханий на все життя.